Падіння

« Я хочу змінити своє життя», – сказала я і знову зіткнулась з мокрою подушкою, набитою сльозами.

Повертатись до старого, знову і знову падати, боляче ламати свою гідність. « А вона в мене є, ще й яка,» – вже вкотре я кричала услід нездійсненним мріям.

Яка ж цікава штука ця, життя. Так вміє тобі утішати марними надіями, і ти скачеш, крутишся, як собака, догоджаєш йому у всьому, а потім, в один прекрасний день, у такий спокійний, задушний день, воно тобі штовхне ненароком, ти спотикнешся – та йдеш далі. Знову штовхне, тепер у спину, ти ледве втримуєшся – та знову ступаєш! «Яка ж вона вперта,» – в думках у нього пролітає. І втретє… і ти не втримаєшся вже, тобі не допоможуть «добрим» словом, з тебе тихенько не познущаються. Все у вічі, прямо, без жалю і співчуття, без проїдливої фантазії, яка тільки звідки не береться у головах, нікчемних головах цих в\’язнів. Так, саме в\’язнів мерзенного існування. О, ця фантазія в них прокидається на кожному твоєму промаху. Із солодко-кислих, брудних вуст злітають слова «співчуття», а в голові, в тій порожній коробці без кутів, породжується картина твого страждання.

А ти падаєш, пролітаєш, розбиваєш повітря на клаптики, опускаєшся все нижче і нижче. Дивно, як я спочатку могла бачіті верхівки зелених дерев, а тепер тільки сухий стовбур, порослий мохом пень, зів\’ялу траву. Відчуваю смак землі, такої вологої від води і запашної від квітів. Мені хочеться з нею зрівнятись… назавжди. Хочеться навіки стати її частинкою, завжди і всюди бачіті над головою небо, таку далеку і холодну блакить. Я вже майже змирилась… я вже майже щаслива.

Комусь… шкода тобі… Уривчасто. Голоси… підіймає… Посмішка: іди вперед.

Наталя Батигіна